21/11/2016 ВОЇНИ СВІТЛА І ДОБРА  З "ХОРТИЦІ" (До дня гідності і свободи)

Непересічна історія про співробіників Національного заповідника "Хортиця", які в складний і суперечливий час стали "воїнами світла", що стали на захист України, її вільного і демократичного майбутнього


Шлях до визволення кожної нації від поневолення

густо кропиться кров`ю ворожою і своєю.

 

Симон Петлюра

  Майдан у кожного українця відбився на рівні підсвідомості. Як згадуєш ті події, то відразу на думці слова та кліп на пісню групи «Ляпис Трубецкой» «Воины света, воины добра»: пригадуються ті мужні люди, які постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод українського люду, національних інтересів нашої країни та її європейського вибору. Уу листопаді 2013 - лютому 2014 року, в часи доленосних подій, справжні патріоти були гідними своєї Батьківщини.

 

  Кожен з нас по-своєму розуміє, що таке «гідність». Для одних - це просто вміння відстоювати свою точку зору, переконувати в її правильності інших. Інші вважають - це гордість і непокора, або ж взагалі почуття гідності асоціюєть з приреченістю до самотністю.

   В моєму розумінні, гордість - одна з найважливіших рис як кожної людини, так і суспільства в цілому. Адже тільки людина, яка має таке почуття, за будь-яких обставин посяде гідне місце в суспільному середовищі, а держава, громадянам якої притаманна національна гідність, матиме авторитет і повагу в усьому світі.

   Яскравим підтвердженням цієї думки стали революційні події в Україні, які сколихнули світову громадськість. Адже тільки люди з високим почуттям власної гідності, що так успішно трансформувалася в національну, могли не замислюючись віддати своє життя за свободу і незалежність своєї країни.

  «Революція гідності» підняла всією країною хвилю нечуваного патріотизму і показала важливість національної ідеї. Нині саме за неї триває боротьба, і те, наскільки ця боротьба буде успішною, залежить від кожного з нас. Шанс на зміни нам дістався дорогою ціною, ціною людських жертв, ціною втрати частини території. Ми вигнали прогнилу владу, але пустили на свою землю війну. Звичайно, не з нашої вини нині творяться ті жахіття на Донбасі, але саме нам з цим жити і боротися за нашу свободу.

  Події на Майдані, а потім і на Донбасі, вплинули, звичайно, на усіх в країні. Але хочеться розповісти, як вони вплинули на життя співробітників і науковців Національного заповідника «Хортиця», про те, як розкрилася в тривожний момент сутність цих людей. І розповідати є про що.

   Здавалось, працюють в заповіднику звичайні люди, зі своїми таким ж звичайними потребами, проблемами та інтересами. Більшість організації та установ, як правило, формують свої колективи ретельно відбираючи кандидатури, вивчаючи їх резюме, тестують майбутнього працівника, Але наш колектив складався дещо інакше – здебільшого з випадкових людей, які просто шукали будь-яку роботу.

   Проте коли несподівано настав складний і суперечливий для всієї нашої країни та дкожного з нас час, ці, здавалось з головою заглиблені в свої проблеми люди, не схибили і без лишніх слів стали на захист України. Саме тоді і настав момент істини.

 

   Почалося все з Майдану, коли наші, завжди зосереджені на роботі археологи, подалися до Києва захищати європейське майбутнє для України.

  Серед перших був Кобалія Дмитро Русланович – завідуючий відділом археології. З 1 грудня 2013 до 22 лютого 2014 він був на Майдані шість разів і загалом пробув майже місяць. Спочатку жив у наметі "Спільної справи", а потім, коли встановили біля Київської міської державної адміністрації намет Запоріжжя, Нікополя та Марганцю, то вже в ньому. У січні став комендантом намету. Брав участь у мітингах, ходах, толоках, будував барикади та намети на Майдані, чергував в районі земляного годинника на Інститутській, брав участь у денних та нічних чергуваннях біля головного поштамту у складі 3-ї сотні та у зіткненнях з Беркутом на вулиці Грушевського. 21 та 22 лютого 2014 знаходився біля будинку Профсоюзів, був задіяний в прибиранні Хрещатика та будівництві барикад на площі Європейській і вулиці Грушевського.

  Між поїздками в Київ Дмитро Кабалія брав участь у мітингах біля Запорізької обласної та міської адміністрацій, на площі Поляка. Заслужений працівник культури України, кандидат історичних наук, успішний археолог та гідроархеолог, автор книг «Запорозька Чайка» «Історія однієї знахідки» та «Днепровская гребная флотилия в І половине ХVІІІ века»не сидів, склавши руки, не ховався за спини інших, а цілеспрямовано та свідомо став на захист батьківщини. Сміливо написав у соціальній мережі «Facebook» відкритий лист нині покійному О.Пеклушенку з призивом одуматись, поки не пізно, і не придушувати місцевий Майдан, а почути його, як набат, та повернув можновладцю годинник, який отримав від нього на День археолога.

   Навесні, у складі Запорізької самооборони, охороняв обладміністрацію вночі, а з квітня 2014 року чергував на Балабинському блокпосту у складі Хортицього полку, з червня 2015 року – роти охорони обласного військкомату.

 

  За Дмитром Кобалія поїхали на Майдан два Віктори, Кривоносов та Гаркуша.

   Майдан став для них випробуванням на цінність особистості людини, виміром людяності та гідності. Вони розуміли значущість цієї справи, бо бути частиною великої системи, яка має назву «держава». Саме вона вимагає, щоб кожен з нас не був байдужими до подій у її політичному житті. Більше того, саме держава вимає від нас розуміння того, що тільки ми самі повинні цю систему контролювати.

   Але контролювати виявилось складно. За весь час протистоянь Майдан став не просто центром, а її зкривавленим серцем і душею. Він об'єднав десятки тисяч українців з різних областей та регіонів, які пліч-о-пліч до кінця боролися за єдність, незалежність і справедливість. На столичному Майдані не було бідних чи багатих, сильних чи слабких, як не було і немає Сходу чи Заходу... Рівність і братерство – основна рушійна сила, яка підкорила Україну та весь світ.

  За нашими хлопцями підтягнулися й дівчата – Петрашина Поліна та Альона Листопад.

   До цих подій вони мало цікавились політикою, як і більшість їх однолітків. Жили звичайним життям, в той час як за спиною вже давно назрівав конфлікт. «Вперше я вийшла на запорізький майдан 30 листопада, після побиття студентів, - згадує Альона Листопад, - але навіть тоді, я до кінця не зрозуміла всієї складності, якщо не сказати катастрофічності ситуації, в яку потрапило наше суспільство. З того дня всі вечори мої були присвячені нашому місцевому майдану. Гімн України для нас став чимось більшим ніж музика і слова, а прапор – то ніби якийсь символ незалежного шляху і свободи. З кожним днем, з кожними подіями, за якими ми не просто слідкували, ми в них жили, формувалась якась невідома сила та впевненість у собі. Дійсно було таке відчуття, ніби ти на все здатен, і ще – велика любов, любов та повага до кожного, хто був там. Ми збирали гроші, ми допомагали один одному. Майдан-це була така собі форма ідеального суспільства, про яке ми мріяли».

  Всією душею Альона була на Київському майдані, бо там були її друзі у волинській сотні самооборони. Через хворобу, вона не поїхала в Київ, але відчула на собі усю тяжкість ситуації при розгоні Запорізького майдану 26 січня 2014 року. «Ніхто не міг сподіватись, що це буде так жорстоко. Я опинилася в центрі бійки. Усюди на Фестивальній лилися ріки крові, міліція і тітушки на моїх очах гамселили беззахисних людей, кидали газові гранати. На щастя мені допомогли втекти, але я дуже отруїлася чадним газом і кілька днів не могла підвестися. У той момент моє життя перевернулося. Зник страх, з’явилась лють. Нас вирішили залякати, але ця жорстокість навпаки спонукає бути сильним. В той момент, коли всі боялись вішати жовто-блакитні стрічки, ми навмисне їх носили і розфарбовували все у відомі кольори. Нехай кажуть, що занадто. Щось любити занадто неможливо, особливо свою країну».

 

  Українську націю побороти неможливо. Справді, майданівці – це характерники, які своєю мужністю і безстрашшям дивували світ. Отож, для мене Майдан є ствердженням того, що ми – справді Богом вибраний народ, країна, яка дала світові культуру і духовність.

  На Київський Майдан Альонка поїхала 19 лютого 2014, бо в той день вбили її друга. Помер він від складної операції у госпіталі, що влаштували біля Михайлівського собору. Тепер хлопець Сашко Капінос («Кремінь») один з Небесної сотні.

   Майдан змінив свідомість людей. Більше того – на сторожі совісті кожного українця долею випадку поставив хлопців з Небесної Сотні. Вони віддали життя за те, щоб ми отримали шанс жити в іншій країні. Хочеться вірити, що їхня жертва не була марною. Тому революція гідності не повинна стати простим перерозподілом посад і зміною одних прізвищ на інші. Це неправильно. В такий спосіб державу не зміниш. Необхідно зламати хребет існуючій злочинній та корумпованій системі. Влада повинна зрештою зрозуміти, що вона – тільки виконавець, слуга нації, а не господар. І служити вона повинна своєму народу, а не Кремлю чи комусь іншому. І відповідати перед українцями. Відродження української держави має ґрунтуватися на засадах самостійної державної політики в усіх сферах та сприйняття України як нації, котра на Майдані довела свою єдність.

   Окрема розповідь про нині депутата міської ради Запоріжжя, завідуючого науковою бібліотекою та архівом Національного заповідника «Хортиця», члена Запорізької обласної організації Національної спілки краєзнавців України – В’ячеслава Зайцева.

    В заповіднику він працює з 2011 року на різних посадах – музейний доглядач, екскурсовод, молодший, а згодом старший науковий співробітник. Його громадянська позиція відома давно – патріот до мозку кісток. Крім неодноразових поїздок на Майдан, з перших подій березня 2014 року з першою мобілізацією йде добровольцем до лав Збройних сил України. Указом Президента України від 14.03.2014 року №303/2014 його мобілізують до 79-ї окремої аеромобільної бригади. Він стає учасником антитерористичної операції на Сході України. Бере учать у боях за Савур-могилу, Зеленопілля, Ізварине, Дьяково. З розгортанням подій навколо Донецького аеропорту, його бригада стає форпостом на його захисті. Отримав два поранення і за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

І такий він в заповіднику «Хортиця» не один.

Автор цих рядків вже розповідала на сторінках журналу "Музейний вісник" про археолога, гідроархеолога та реставратора Валерія Нефедова, що також добровольцем пішов боронити батьківщину у складі 55-ї запорізької артилерійської бригади. Цілком заслужена людина, маючи серйозні досягнення, відкриття, знання, розум, вміння, які можуть принести величезну користь в мирний час, не став сидіти і відмовчуватись, а пішов захищати всіх нас. Це вчинок справжнього мужнього чоловіка, вчинок патріота і людини з великої літери [1, 339].

   Достойних поваги людей достатньо на "Хортиці"  - сьогодні в зоні АТО знаходяться Андрій та Володимир Волики, батько та син.

 

   Багато співробітників входять до складу Хортицького полку. Це і Генеральний директор Національного заповідника "Хортиця", перший керівник, а на сьогодні член Правління Запорізької обласної організації Національної спілки краєзнавців України – Максим Остапенко, завідуючий відділом ІКК "Запорізька Січ - Левченко Михайло Павлович, на той час завідуючий філією НЗ "Хортиця" "Кам`янська Січ" Сурченко Сергій Володимирович та інші.

   Основна діяльність полку – охорона правопорядку, в тому числі, під час масових заходів, ліквідація і попередження провокацій, робота на блок-постах, відстоювання територіальної цілісності України. Зараз ми не можемо стояти осторонь від тих подій, що тривають в Україні.

   Всі наші працівники займають єдину позицію у цьому питанні: багато хто допомагає військовим – Юрій Подоляка, Олена Кравцова, Олена Пачковська та багато інших. Ми хочемо, щоб кожен, незалежно від свого статку, допоміг і просто подякував тим людям, котрі пішли під кулю за кожного з нас.

   Сучасні події – це не протистояння Заходу й Сходу, не протистояння України й «іншої держави» – це протистояння між тими, хто має гідність, і тими, хто не тільки не має її, а й взагалі не розуміє, що це означає. Тільки той, хто має гідність, може знайти в собі сили робити те, що вважає за потрібне, незважаючи на страх. Страх померти.

    І знаєте, що якщо хтось захоче позбавити нас нашої гідності – то ми зможемо себе захистити. Як не в суді, то на вулиці, співаючи гімн України з коктейлем Молотова в руках. Історія безжальна... Вона назавжди закарбується у серцях українців нестерпним болем, що з року в рік нагадуватиме сумний початок 2014-го... Її важко буде дочитати до крапки.

 

  Нашій нації довелося пережити багато жахливих подій, про які раніше не могли й подумати в ХХІ столітті. Та всі ці події відгукнулися в умах, душах та серцях спільноти, яких об’єднує назва «Національний заповідник «Хортиця».

 

Україна гідна свободи! Слава Україні! Героям Слава!

автор - Лисенко Тетяна Миколаївна

 

 заступник Голови ЗОО НСКУ

 Голова комісії з музейного краєзнавства

 

заступник з наукової роботи

 Генерального директора

 Національного заповідника "Хортиця"

Write a comment

Comments: 1
  • #1

    Блацило Людмила (Monday, 21 November 2016 21:02)

    Це достойне поціновування громадянської позиції працівників ключового духовного музейного закладу України!