Церква та релігія посідають в історії України місце, яке важко переоцінити. Вони значною мірою впливали на політичні, економічні, соціальні, культурні процеси, що мали місце на українських теренах, відігравали неабияку роль у формуванні національної самоідентифікації, оскільки релігія тривалий час залишалась основною формою світосприймання. Можливості впливу церкви широко використовувались духовною і світською владою для досягнення цілей, що лежали далеко за площиною суто релігійною. 

     Усе це в більшій чи меншій мірі є справедливим по відношенню як до різних періодів історії, так і до різних реґіонів України. Разом із тим, стан церковного устрою, роль, яку відігравали церковні інституції, не залишались сталими ні в часі, ні в просторі: певну специфіку мав не лише кожний історичний момент, але й кожен реґіон. Така специфіка визначалась вельми широким спектром факторів, починаючи від історичних традицій і завершуючи загальною геополітичною ситуацією. У цьому плані не є виключенням і південноукраїнський край.

    Стосовно історії православ’я на півдні України в історіографії довгий час панували (а в деяких аспектах і продовжують панувати) чисельні кліше, далеко не всі з яких точно відбивають реальність. З XVIII ст. в офіційній історіографії набула розвитку теза про те, що православ’я на землі Південної України по-справжньому прийшло лише після ліквідації Вольностей Війська Запорозького, а до того воно знаходилось тут чи не в зародковому стані. Тим самим підкреслювалась цивілізаторська роль, яку відіграли “атакування” Січі і Маніфест від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію запорозького козацтва.

    Давню історіографічну традицію має сприйняття південного краю як конгломерату різних етносів та релігійних конфесій. Причому із акцентом на перебування тут католиків, протестантів, іудеїв, мусульман. Дарма, що цілий ряд етносів був представлений лише кількома сотнями осіб. Певною історіографічною традицією стало твердження про специфічність, а то й унікальність деяких аспектів розвитку півдня України, і, зокрема, церкви в реґіоні, так само як і про використання Півдня як своєрідного полігону для експериментів, які проводились можновладцями імперії.З іншого боку, цілий ряд дослідників взагалі відмовляє південному краю пост-запорозьких часів у будь-якій специфічності, розглядаючи його як ординарний елемент єдиної, централізованої, такої, що не допускала ніяких ухилів, державної системи Російської імперії.

   Тож дослідження історії православ’я в південному країє одним з найцікавіших напрямків краєзнавчих студій.

Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775 – 1861)

Ігор Лиман

В монографії розглядаються умови, тенденції та результати розвитку православної церкви на півдні України в 1775 – 1861 рр. у контексті формування правового поля вищими органами влади Російської імперії. Особлива увага приділена аналізу тих проблем церковного життя, нормативному регулюванню яких державою приділялась першочергова увага: формуванню системи управління православною церквою; змінам церковно-адміністративного устрою краю; структурі, особливостям формування, соціальному статусу, матеріальному забезпеченню груп православного духовенства, представлених на півдні України; обов’язкам підлеглих духовного відомства; системі духовної освіти та релігійного виховання. У додатках анотуються законодавчі документи, які мають відношення до православної церкви на півдні України 1775 – 1861 рр. Робота пропонується усім, хто цікавиться релігійною і соціальною історією Російської імперії, України і її південного регіону XVIII – ХІХ ст.

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Рецензенти: доктор історичних наук, професор В. Кравченко

доктор історичних наук, професор С. Плохій

Науковий редактор: доктор історичних наук, професор А. Бойко

Вихідні дані книги: Лиман І.І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775 – 1861). — Запоріжжя: РА “Тандем – У”, 2004. — 400 с. ISBN 966-7482-39-1